— Я ціную доброту твою, Валлі Уллах, — схилився в поклоні незнайомець. — Хай буде злагода в твоїй сім’ї, і серце твоє хай буде щедрим і ласкавим для дітей твоїх, для всіх і кожного.

— Серце моє, пришельцю, витримує біль великий. Чанда, син мій нерозумний, хоче накликати горе на себе і на всю родину.

Чанда приніс кухоль з водою, чемно подав гостеві. Батькові слова соромили його, і він ладен був зникнути геть, не слухати, як Валлі Уллах доводитиме гостеві синову невдячність і неслухняність.

— Чим засмутив і викликав гнів син твій, добрий Валлі Уллах? — надпивши з кухля, запитав незнайомець.

— Я поділюся з тобою горем своїм, співчутливий госте, — мовив Уллах. — Але спочатку ти мусиш сказати, звідки родом — з Декана, з Гупти?

— Гаразд, допитливий Валлі Уллах. Ти хочеш знати, кого приймаєш у себе. Я пройшов немало доріг. І зустрічав багато людей. Добрих і злих, нікчемних і мудрих. Я мандрую по світу так довго, що став забувати своє ім’я. І рід мій залишився далеко за горами, ріками й морями. Гупта і Декан — невідомі мені краї. Я пройду тут, як проходив досі по інших державах, і залишаться зі мною хіба що спогади про зустрічі з людьми, та й то не з усіма: багато схожого повторюється в путі, і не до всього з’являється пристрасть, а без пристрасті мовчить серце і розум. Стираються, припадають пилом, змиваються дощами мої сліди на дорогах і бездоріжжі, зникає з пам’яті бачене і почуте. Та кріпить силу і волю мою жадоба пізнання людей та світу.

— О життєлюбний мандрівнику! Розмова з тобою знімає тягар з душі. Яким би довгим не був твій шлях, не поспішай, побудь у нашій родині. Ти, бачу, належиш до мудрих людей, і слово твоє я цінуватиму, і поради в тебе проситиму. Тільки як звертатися мушу?

— Честь мені виявляєш велику, довірливий Валлі Уллах. Та не зловживатиму я ні довір’ям, ні гостинністю твоєю, але слухатиму тебе охоче, аби гнів не туманив твоїх очей, аби серце зазнало спокою. Називай мене… Ранадів.

— Чандо, Брахмо! Йдіть збирати джгут без мене. Я побесідую з Ранадівом. Стривайте, покличте сюди сестру Лейлі. Чи не заснула, бува, біля річки?

Лейлі наполохано підбігла до батька, соромливо привіталася з незнайомцем.

— У нас сьогодні гість, — сказав Валлі Уллах. — Потурбуйся про обід.

Дівчина кивнула головою і швидко сховалася за дверима хижі.

— Росте без матері, — сумно мовив Валлі Уллах. — Важко їй. Чанда хоче одружитися, каже, що сестрі тоді буде легше. Хай би одружувався. Тільки зрадив хлопцеві глузд. Затявся зганьбити честь сім’ї і жителів Аш мака. Розсуди, Ранадіве. Він покохав дівчину з сім’ї, ще приїхала до нас з Паталіпутри — столиці наших ворогів

— Колишніх ворогів, — усміхнувшись, сказав Ранадів

— Авжеж, — погодився Уллах. — Але чи може вчорашній ворог сьогодні стати другом? Чи можу я приймати в себе, цілувати, сидіти поруч, жити разом з убивцями мого батька й брата? Ні, Ранадіве. Навіть на тілі залишаються сліди від ран, а в серці рани не заживають, кривавляться, печуть боляче, нестерпно. Любов до чужої дівчини засліпила Чанду.

— Розсудливий Валлі Уллах! А чи не засліплює й тебе давня ненависть до жителів Гупти? Ти не лікуєш, а ятриш свої рани. Ти мав би радіти мирові й любові, що єднає людей. Війни звеличують переможців ціною крові і горя інших, любов же звеличує всіх, приносить не сльози, а радість.

— Але ж на моїх очах ще не висохли сльози тяжкої втрати, — з гіркотою кинув старий.

— Щастя сина висушить їх, — сказав Ранадів. — Якщо, звичайно, ти бажаєш щастя синові.

— Ти, хто набирався мудрості в різних краях і державах, вважаєш, що батьки повинні поступатися дітям?

— Батьки мусять розуміти дітей, а діти — батьків. Не гнів, а любов допомагає найсправедливіше судити про людські вчинки і діяння. Ти, Валлі, змучений давнім горем, не хочеш зійти з тієї стежки, де воно спіткало тебе. Ти оглядаєшся довкола зацькованим звіром, що ладен мстити не тільки мисливцеві, а й сумирному пастухові. В батьках коханої твого сина ти вбачаєш своїх ворогів, убивць. І лише тому, що вони прибули в Ашмака з Паталіпутри. А син хоче ступити на іншу стежку, де ходять люди доброзичливі, незлостиві. Тож не тримай його за руку, не використовуй батьківське право не з честю. Інакше тебе не обминуть страждання рідного сина, і потім ти клястимеш себе…

— Ти, Ранадіве, хочеш примирити мене із сином. А чи не краще було б, щоб Чанда не перечив і слухався мене, щоб поважав батька і виконував його волю?

— Твоя ненависть до тих, з ким ворогував колись Декан, має поступитися любові Чанди. І тоді він поважатиме тебе не менше, ніж досі. Що може бути важливіше сімейної згоди і миру між Деканом та Гуптою? У тебе було довге життя, Валлі Уллах. Передай дітям добро душі своєї, а не власний гнів. Бо гнів породжує лише гнів…

За розмовою Валлі Уллах і Ранадів не помічали, що Лейлі вже давно стоїть під пальмою, не зважуючись подати голос. Дівчина надто поважала батька і жодного разу не засумнівалася у справедливості його вчинків. Вона завжди слухалася батька й старших братів і як винагороду мала любов і повагу рідних. То тільки останнім часом з’явилася незлагода в сім’ї. Лейлі боліла душа, вона плакала потай, бо не знала, як примирити батька і брата. Звичайно ж, в усьому винен Чанда, він покохав дівчину з чужого і ворожого роду. Чанда не знатиме щастя, коли йде наперекір своїм рідним. А Брахма мовчить, не перечить батькові і вголос не підтримує брата. Може, вони заодно? Тільки до чого веде цей подорожній? Правий не батько, а Чанда? Але ж Валлі Уллах сам давав розумні поради не одному жителеві Ашмака. Лейлі пишалася з того. Тепер вона бачить по обличчю старого батька, як тяжко й розпачливо йому, хоча подорожній і намагається говорити лагідно. Проте слова боляче торкаються серця, породжують сумніви. Батько вже не так упевнено засуджує наміри Чанди. Він завагався, як ото колись з малою Лейлі на руках.

Дівчина пам’ятає страшну зливу, після якої загинули дерева, утворилися нові ріки і вони з батьком не могли дістатися додому. Вечоріло, здавалося, злива повториться, тоді вже напевне… У батькових очах не було страху, але вони горіли дивним вогнем. Мала Лейлі тремтіла, мов у пропасниці, з переляку чи від хвороби, а Валлі Уллах, сновигав по берегу, шукаючи броду. Нарешті він підняв Лейлі над головою і ступив у розбурхану воду. Дівчинка тремтіла зраненим пташеням, хотіла крикнути: “Батьку, назад!” Проте не стачало їй сили. Батько йшов, міцно стискаючи Лейлі, ставало все глибше й глибше, але він не вертався. Коли ж хвиля плеснула на її ноги, вона здригнулася і завмерла: голова батька зникла під водою, але він ішов, тримаючи доньку на піднятих руках. Лейлі вже пливла захлинаючись. Ніби мертву, виніс її батько на берег, притис до грудей і побіг мов несамовитий…